Я знову чую ці гудки,
а після не почую й слова
ти знов далеко,а мені
сум розбиває моє серце...
Чому не скажеш вже мені,
що любиш ти лиш мої очі...
Не бачу погляд в вишині...
і плакать хочу та не можу...
Я зустрічей вже не шукаю
і не благаю: ПОВЕРНИСЬ!!!!!
Я тебе все ще сильно кохаю
і розумію без тебе не жить....
та що плакать...
не вернеш вже слізьми
і що думать...
і навіювать смуток...
я тримаю в руках кулаки...
розумію не вернешся вже ти...
ну чому всі думки лиш про тебе?
і постійно в очах образ твій?
ну чому ти ще снишся таємно?
Ну чому ти все далі щомить......

Чекаючи знов чуда
зостатися ні з чим...
під місяцем стояти
у нічній самоті...
про тебе розмишляти
і відчувати біль..
про смуток забувати
кохаєш ти чи ні?
Як важко зрозуміти
всі погляди твої...
Кого ти зараз бачиш
у ніжних снах своїх?
Чи згадуєш про мене
хоча б маленьку мить?
Чекала я знов чуда
й зосталася ні з чим...
під місяцем стояла
у нічній самоті...
від тебе я втікала
боялася журби...
тебе колись кохала
остілася ні з чим...

Для чого дано нам життя?
Для чого горе посилалося із неба?
Назад у сни немає вороття...
а лиш є шлях у синє небо...
Для чого дано щастя нам?
І з ким ділити ми повинні смуток, горе?
Хто покаже вірний шлях,
коли перед очима лиш туман...
І хто розкаже, як не збитися із шляху,
коли зостаєшся ти на самоті...
Хто розкаже цінність часу,
коли втрачаєш рідних у журбі...
Чому повинні ми терпіти горе,
коли ми можемо зректися самоти...
адже лишень один ковток отрути
взмозі зупинити страшний біль...
Хто взмозі взглянуть правдою у очі?
Яка ж є цінність нашого життя,
Коли втрачаєш рідних і коханих,
коли хвороба вирує у серцях,
коли не взмозі вже терпіти горя...
коли маленькі діти гинуть на руках...
коли невинні люди так страждають...
коли холоне кров в наших серцях...
Яка ж насправді цінність часу,
коли смуток тоне у очах...
можливо час відкриє таємницю
доки життя вогонь навік не згас....