Оковы жизни перед ним упали,

Преграды томные рассыпались опять,

И уносились толпы в дали,

Смиряясь с тем, что нужно понимать.

Пред ним я преклонилась на колени,

Позволила собою управлять,

Увы, уже не в благо поколений

Я отказалась жизнь такой принять.

И опустились руки в плену страсти,

Ожеги на душе возникли вновь.

Могу ли я надеяться на счастье?

И получить себе во вред любовь?

Упали в ноги прошлые обиды,

Развеялись завядшие листы,

И стали вдруг несчастия забыты.

И больше не осталось пустоты.

Меня очень трудно любить.

Я кошка. Сама по себе.

Стоит глаза закрыть,

Как растворюсь во мгле.

Меня невозможно понять.

Я ухожу навсегда,

Но через время опять

Возвращаюсь угрюмо туда.

Сама разбиваю мосты,

Потом собираю по камню.

И снова сжигаю листы,

Не в силах ошибок исправить.

Довольно редко молчу,

Плачу по мелочам.

Только в сердцах кричу

И напиваюсь в хлам.

Меня очень сложно забыть.

Я оставляю раны.

Могу беззаветно любить

И плести сети обмана.

Мне невозможно верить,

На лице сожженная боль.

Мною можно лишь бредить,

Смывая с раны соль.

Меня очень трудно любить.

Я кошка. Одна и ни с кем.

Обо мне постарайся забыть.

Останешься жить без проблем….

Ночь опустилась на город...

Сырость...Кромешная тьма...

Капали слезы на ворот...

Выходила лениво луна...

Взор обжигала картина,

В которой были ОН и ОНА.

Прятались звезды строптиво...

Пела протяжно весна...

ОНА бесстыдно лгала,

ОН знал, но безумно любил.

И наливалась луна...

Дождь сильнее залил...

ЕЙ было уже все-равно,

И белый свет был не мил,

Погибла душа так давно...

Не важно, что ОН полюбил.

ОН плакал. Впервые. Навзрыт.

Молил о пощаде, любви...

Увы...путь давно уж закрыт,

Лишь жизнь заставляла идти.

Не смог ОН смириться с судьбой.

Хотел обойти все ловушки,

Но не сумел. С ней покой

И смятые в горе подушки.

Холодно было душе...

Воздух давил так опасно,

И убегала мишень...

Быстро и безогласно.

Бестия рыжая спит, улыбаясь,

Сегодня не нужно ее понимать.

Ох, сколько она уже ошибалась,

Как сложно ей будет все исправлять.

Стальные затворы гремели цепями,

Рассыпались стены придуманных хат.

А звезды покой и смиренье вещали

У ею забытых обители врат.

И глаз огонек пепелил до истленья,

Не веря в любовь, она часто лгала.

В ней было сильнейшее к жизни призренье.

Она быть собою мечте предпочла.

В душе убежденно была одиночка.

Ей был безразличен потерянный мир.

Нема и вальяжна. Загадка. И точка.

Все блага у ног и оркестр из лир.

И сыпались листья сожженные златом,

Ее награждая природным добром.

Ей больше не нужно стремиться куда-то.

Душа ее – старый заброшенный дом.

Книг незнакомых цветные обложки

Больше не звали к себе ее суть.

И было печально и сладко немножко.

А ты, если в силах, ее позабудь.

Когда ты вдруг, в порыве страсти,

Поймёшь, что мир внутри погиб,

Когда тебя порвёт на части,

Ты лишь души оставишь крик.

А этот крик – мольба прощенья,

О том, что ты не сберегла,

И только жизни упрощенье

Не скроет той измены мгла.

Он всё простит. Он тебя знает,

Но не простишь себе сама.

К другому в руки отпускает,

Ты остаёшься не одна.

Но жизнь твоя покрыта тьмою,

Ты бродишь, как забитый зверь,

Он ведь скучает за тобою.

И пред тобой не хлопнет дверь…

А ты боишься, что забудет,

Что легко уйдёт к другой.

Простит! Другого ведь не будет.

Он пойдет лишь за тобой.

Ты не глупи, вернись скорее,

Пока любовь в душе твоей

Не потухает всё быстрее,

Пока считает он своей.

Мерехтіння зірок, верби коло води,

Ти відходиш на крок, розбиваєш мости.

Розійшлися з тобою, нам уже все одно...

І між нами стіна. І колись все було.

Ти прийшов навесні,

Повернувся до мене,

А навколо вогні,

Так спокійно на серці.

Але це лише сон,

Все пройшло, закінчилось...

Ти від мене пішов –

І кохання скінчилось...

                Ти торкаєшся мого тіла, ніжно і непомітно. Мені добре з тобою, добре, як ніколи. Тобі не треба зайвих слів, ти відчуваєш мене. Ти не даєш мені спокою, навіть коли тебе нема поруч. Тобі не цікаво чи весела я чи сумна…ти просто знаєш, що я чекаю тебе завжди.

                Мені було сумно, коли я зрозуміла, що не можу без твоїх ніжних торкань, тихого шепоту, жвавого лоскотання. Ти обійняв мене, допоміг забути про сум. Ти розбудив у мені нове життя. Ти надав натхнення, такого, якого ще ніколи не відчувала.

                Ти зникаєш надовго і мені не вистачає тебе. Я існую чеканням на тебе. Коли ти приходиш, я щиро радію і ціную кожну хвилину з тобою. Ти мовчки стоїш, навіть не торкаєшся мене, але я точно знаю, що ти поруч, ти охороняєш мій спокій.

                Ти грізно рвешся у вікно, вимагаєш відчинити, а я просто підкоряюся  тобі. Ти маєш наді мною велику силу, я душею і тілом твоя. Ти мене полонив. Іноді я ненавиджу себе за те, що маю таку залежність від тебе, але вона така солодка, що неможливо втриматись.

                Я обожнюю твої рухи, погляди, посмішки, крики, гамір, злість. Так злість, бо коли ти злий, я бачу твою душу у найщирішому її відображенні. Так, я не помилилась, я кохаю тебе ще сильніше, коли ти розбиваєш все навколо, але потім, як маленьке кошеня, притуляєшся своєю щокою до моїх рук, цілуєш, і знову ідеш.

                Так, мені подобається, як ти виходиш через відчинене вікно, залишаючи мені на згадку краплини щастя, такого, якого не відчуває жодна людина, бо їм важко зрозуміти моє кохання до тебе. Я в захваті від твоєї сили та від твого безсилля. Ти спроможний зробити все, що завгодно, але не користуєшся цим, бо тобі байдуже.

                Ти холодно ступаєш по землі, залишаєш сліди, чи навпаки, тішиш всіх теплом. На тебе чекає так багато людей, що я стаю просто непомітною, але ти все одно приходиш, не лишаєш мене в своєму сумі.

                Ти тішиш мене, в тебе це виходить найкраще. Ти можеш просто падати додолу, розбиваючись холодно і легко, а я лише спостерігаю і насолоджуюсь. Комусь здається, що я жорстока. Так воно ї є, але жорстокість моя проявляється тільки на тих, хто так вважає.

                Ти розумієш мої почуття, бо ти, як і я – одинак. В тебе немає друзів, бо вони не потрібні тому, кому добре самому. Ми ніколи не будемо разом – це неможливо. Наші зустрічі допомагають мені творити, а ти просто виконуєш свою роботу.

                Іноді тебе буває так багато, що я не можу витримати від напливу емоцій. Але через це я стаю у міліон разів щасливішою. Ти не можеш нічого мені дати, але я забираю те, чого нема. Тобі байдуже з ким я і де, бо ти лише мій коханий дощ.